У китайському місті Циньхуандао, де проходив чемпіонат світу з жіночого боксу, українська збірна була представлена ​​у всіх десяти вагових категоріях. Але єдиною нашою спортсменкою, дісталася до вирішального етапу змагань, стала киянка Марія Бадуліна. На шляху до своєї першої золотої нагороди світової першості підопічна Сергія Гордієнка і Олександра Мартиненка здобула чотири перемоги. У фіналі вагової категорії до 69 кг українка взяла верх над досвідченою американкою Речел Міллер.

Ми поговорили з Марією Бадуліна в редакції «ФАКТІВ». Коли Маша проходила повз нашого охоронця, він схвально підняв угору палець, мовляв, гостя - що треба! Дійсно, струнка, з витонченою фігуркою, привітна, чарівна ... Загалом, здивувала вона всю нашу редакцію. Ми ж звикли думати, що боксерки, як правило, мужоподібні і непривабливі.

* Марія Бадуліна: «Мої кумири - це брати Клички. Дуже хотіла б познайомитися з ними і запитати, як вони налаштовуються на бій ». Фото Сергія Даценка, «ФАКТИ»

А ще Маша аж світилася від щастя. І, як виявилося, не тільки від завойованої на рингу перемоги і золотої медалі. У неї скоро весілля!

- Так здорово, що в Китаї все-таки прозвучав переможний український гімн! - каже Марія Бадуліна, а її очі фіалкового кольору так і сяють. - До чемпіонату світу наша збірна готувалася цілий рік. Турніри, нескінченні збори ... Заключний десятиденний збір проводили вже в Китаї. Спочатку летіли десять годин на Пекін, потім години три добиралися на автобусі до Циньхуандао. Довго не могли звикнути до клімату. П'ять годин різниці в часі, душно, спекотно! Ми всі ходили як сонні мухи. Спасибі керівництву збірної, що дали час на акліматизацію.

Жили буквально в 100 метрах від узбережжя Жовтого моря. Правда, воно виявилося зовсім не жовтим - море як море. Усією командою ходили в океанаріум, після тренувань гуляли по місту. Китайці такі класні, усміхнені. Правда, я відчувала себе, при моїх-то 180 сантиметрах, як Гулівер у країні ліліпутів. Місцеве населення в основному невисокий на зріст. Екзотикою для китайців був колір мого волосся. «О, блонда, блонда!» - радісно тицяли в мене пальцем. Перед змаганнями глядачі юрбами підходили просити автографи.

- Це твій другий чемпіонат світу?

- Так. Два роки тому на Барбадосі програла вже у другому бою. На минулорічному чемпіонаті Європи в Роттердамі завоювала «срібло»: в фіналі поступилася голландській суперниці, з якої мені довелося боксувати і в Пекіні. Ух і зла ж я вийшла на ринг: готова була її просто розірвати! Коли «пройшла» голландку в півфіналі, сили подвоїлися.

- Коли твої подруги одна за одною вибували з боротьби, віра в себе не похитнулася?

- Навпаки, мене це підштовхнуло. Зібрала в кулак всю свою силу волі. Перед чемпіонатом світу мені здавалося, що виграти золоту медаль - нездійсненна мрія. Підтримували рідні. А ще - мій улюблений чоловічок. Не знаю, що б я робила без нього. Ми з Сашком більше року разом. І кожен день мій суджений визнається мені в коханні - як в перший день нашого знайомства.

- Чи не відмовляє від занять боксом?

- Навпаки! Він вірить в мене. Саша теж спортсмен, займається бойовим самбо, а ще бере участь в боях без правил М-1. У Китаї щодня спілкувалася з ним по скайпу. Перед боєм скидала йому фото і дані своїх суперниць. Ми обговорювали можливі варіанти стратегії і тактики. З боку ж видніше. До того ж мій улюблений сам раніше займався боксом. До речі, він передбачив мою перемогу. Обчислив по турнірній таблиці, що в фіналі мені доведеться боксувати з американкою. Так і вийшло. Ніяк не збагну, звідки у нього такі екстрасенсорні здібності?

За два кола до фіналу Саша надіслав мені по інтернету малюнок. Намалював фломастером турнірну сітку, де я вже була першою. Зобразив мене з переможно піднятою рукою. Я цей малюнок весь час розглядала в ноутбуці, налаштовувала себе на перемогу.

На фінал вийшла спокійна як удав. Адже як часом буває у вирішальному бою - «заруба», кулак на кулак. А тут провела бій холоднокровно, грамотно. Коли суддя підняв мою руку, очі були на мокрому місці. Я навіть на одне коліно на ринг опустилася - ноги підкошувалися від емоцій ...

- Радість від «золота» не затьмарює той факт, що твоя категорія не олімпійська?

- Ех, виступала б я у вазі до 75 кг, так ще б і на Олімпіаду поїхала (мрійливо). У своїй категорії до 69 кг я вважаюся «недовеском». Мені не треба ганяти перед змаганнями зайву вагу. Ем, що хочу. Обожнюю солодке. А ще у нас з коханим є фірмове сімейна страва - спагетті з сиром. Так що якщо напружитися, то цілком можна наїстися кілограми до більш важкої, олімпійської, категорії. В цьому році я проводила з тренерами експеримент - кілька разів виступала на турнірах в категорії до 75 кг.

Всьому свій час. Попереду у мене два олімпійських циклу. Встигну і на Олімпіаді виступити, і дітей народити. У нас в команді є дві молоді мами. Це Яна Сидор та Катя Кужель. Вони вийшли заміж, народили, а потім повернулися в збірну.

Прикро, звичайно, що українські спортсменки не отримали жодної олімпійської ліцензії на Ігри-2012 (жіночий бокс дебютує в Лондоні в трьох вагових категоріях - 51, 60, 75 кг. - Авт.). Будемо вболівати на Олімпіаді за наших хлопців. Чоловіча збірна просто порвала всіх на торішньому чемпіонаті світу в Баку. Впевнена, що наші боксери так само тріумфально виступлять і на Іграх.

- Дивлюся, ти весь час ніс треш. Болить?

- Та ні, це пух літає. А ніс у мене до цих пір не зламаний. Вдалося зберегти в цілості й схоронності. А ось в Китаї я однієї супротивниці в кров ніс розбила. Двох суперниць в нокдаун відправила. З Пекіна сама тільки невеликий синячок під оком привезла. Доводиться замазувати тональним кремом, щоб люди менше звертали увагу.

* На шляху до вищої нагороди Марія Бадуліна (праворуч) здобула чотири перемоги. Фото з офіційного сайту чемпіонату світу-2012

- Ух і м'язи ж у тебе на руках - клас!

- Так я ж в професійному спорті більше десяти років, куди ж без м'язів? Спортивну статуру куди красивіше, ніж висять боки. Скільки себе в дитинстві пам'ятаю, завжди чимось займалася. Бальні танці, синхронне плавання, макраме, м'яка іграшка - все перепробувала. У 12 років потрапила в секцію боротьби - сподобалося. Зате батьки були страшно проти. Коли приходила додому з синцями, мама голосила: «Ти ж дівчинка! Навіщо тобі ця боротьба? »Перший час я навіть ховала свої тренувальні речі, рукавички, щоб мама так сильно не сумувала.

А коли стала привозити з турнірів з кікбоксингу і ушу медалі, дипломи, батьки змирилися. Бачили, що я просто живу спортом.

- Як же ти в бокс потрапила?

- Випадково, можна сказати. Коли вже вчилася в інституті фізкультури, в групі єдиноборств, знайомі хлопці-боксери запропонували виступити на чемпіонаті Києва. Зайняла там - без спеціальної підготовки - друге місце. Потім стала третьою на Кубку України. Через півроку виграла національний чемпіонат.

- З ким частіше доводиться проводити спаринги?

- В основному тренуюся з хлопцями. Вони б'ють жорсткіше, спуску мені не дають.

- Чи плануєш надалі кар'єру в професійному боксі?

- Поки що треба розібратися з Олімпіадою. Стежу, звичайно, за успіхами наших боксерів-професіоналів. Не буду оригінальною, якщо скажу, що мої кумири - це брати Клички. Дуже хотіла б познайомитися з ними особисто. І поставити запитання: «Як ви настроюєтеся на бій, як справляєтеся зі своїми емоціями?»

Читайте нас в Telegram-каналі , Facebook і Twitter